Село Немильня

у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.

Суворим випробуванням для всього українського народу, в тому числі і для мешканців Немильні, стала Велика Вітчизняна війна.

22 червня 1941 р., опівдні, по телефону сільську раду сповістили про початок війни. В перші дні війни з села було мобілізовано до лав Червоної Армії 107 чоловік. Майже з кожної хата тоді виряджали на фронт батьків і братів, синів та чоловіків. Багато хто з них передень війни працювала на будівництві дзотів в районі села Олександрівни, які входили в Новоград-Волинський укрепрайон, кілометрів за 40 від рідного села, звідти вони і були мобілізовані до лав Червоної Армії, так і не побувавши вдома, не побачивши своїх рідних.

Декілька десятків чоловік було мобілізовано безпосередньо з села, серед них - Шабадей Петро Павлович, Литвинець Олекса Кирилови. Плохотюка Никифора Карповича пішов на війну прямо з робочого місця. Колоною, під музику, пішли вони пішки дорогою на Тальки, а особисті речі везла підвода. Стояла суша, піднімався пил з-під ніг. Чоловіки поодинці вибігали зі строю, прощаючись цілували своїх жінок і дітей, які проводжали їх аж до самих Тальок. Жінки та діти плакали. З Тальок майбутні воїни пішли в Броники -саме там був збірний пункт. Всі вони були призвані до 5-ї армії, якою командував генерал Потапов. Багато з них не повернулось з війни.

У Брониках базувався радянський військовий аеродром, на якому розміщався 90-й авіаполк. Німці періодично бомбардували, налітаючи з боку села Кам'яний Брід. І не мильнянці віком 12-15, які пасли колгоспну худобу, вибігали на пагорб Бряків і спостерігали спалахи від бомб. Літаки літали низько і частенько за для розваги, давали черги пострілів з кулемета по немильнянській колгоспній худобі. За таких обставин пастух Туровець Антон (Карлик), побоюючись пострілів, наказував пастушкам гнати колгоспну худобу, що паслися за селом, під Кам'яним Бродом, на ферму.

У зв'язку зі швидким відступом радянських військ мобілізовані селяни в цивільному одязі відступали разом з військовими частинами. Війська 5-ї армії в складі 9-го, 19-го, 22-го мехкорпусів і 31 стрілецького довго тримали оборону в районі Житомира. Німці фланговими ударами оточили частини радянських військ і багато солдатів та офіцерів потрапили в полон. Серед - було багато немильнян.

Діяльність колгоспів в той час була направлена на мобілізацію продовольчих ресурсів для потреб фронту. В районі був розроблений план евакуації худоби. Так немильняни на чолі з Дяченком Степаном Антоновичем, серед інших і Володька Соловей, погнали колгоспну череду на схід. Не раз потрапляли під обстріл німецької авіації. Дійшли тільки до Дніпра, бо німці їх випередили і змусили повертатися назад, до села. Частина худоби пала по дорозі, а з рештою Дяченко С. А. повернувся у село. Худобу селяни розібрали по домівкам.

На пагорбі, який селяни назвали Бряки, колгосп в кінці 30-х роках побудував свинарник. Керівництво не знало, що робити з свинями. Тож немильнянці перед самим вступом німців у село, розібрали їх по хатах і покололи.

Вперше німці заявилися в селі 7 липня 1941 р. Приїхали вони на машині, з боку гончарні їхали на машинах, сміялися. З машин кричали до жінок: 'Млеко! Млеко! Яйко!'. Міняли молоко дуже на хліб. В Кам'яному Броді стояв німецький гарнізон,  в подальшому німецькі солдати часто приходили в село міняли губні гармошки та хліб на молоко, яйця, сметану. Поводило себе достатньо чемно.

На тимчасово окупованій території України німці почали організувати нові місцеві органи влади. В Немильні теж заявилася нова влада, призначена окупантами і покликана впроваджувати 'новий порядок'.

Представники німецької окупаційної адміністрації приїхали в село і зібравши людей на центральній площі, стали вимагати, щоб обрали населення обрали старосту села. Перекладача з ними не було і немильнянець Туровець Сергій Григорович допоміг німцям у спілкуванні з населенням (адже під час І світової війни був у німецькому полоні і навчився мові). Дітей на збори не допустили, хоча їх було багато в селі. Люди мовчали, не знаючи, що робити. Тоді старостою села німцями був призначений сам Сергій Григорович Туровець. Хоча він відмовлявся, проте і був змушений виконувати все, що наказували йому німці.

Заступником у нього став такий собі Гапон, служити в поліцію пішли Шелест і Іван Дмитренко (Пшець). Шелеста селяни не долюблювали, бо він був занадто завзятим виконавцем німецьких наказів, за що був не раз ночами битий, коли повертавсяз служби додому п'яним. Дмитренко ж після звільнення Немильні був призваний до лав Червоної Армії. До кінця війни послужив, демобілізувався. А вже потім був заарештований і засуджений на 10 років відбуття покарання. Після звільнення працював  у колгоспі, помер в селі у 80-х роках.

Ґудзь Володимир Сапонович служив  поліцаєм в Новоград-Волинському. Крім нього в сім'ї було ще четверо молодших братів, а батька не було, і повинен був утримувати їх він. Він ніс службу вартовим. Часто його бачили біля мосту села Броники. Під час проведення диверсійної операції партизанами по підриву мосту, він був убитий. Похований у селі.

17 липня 1941 р. фашистське командування видало спеціальний наказ про виховання в кожному солдату і офіцерові німецької армії почуття власної матеріальної зацікавленості. Головним і першочерговим для гітлеровських завойовників був організований грабунок у державному масштабі. Заволодівши українською територією і створивши апарат керування, німецький імперіалізм праннув перетворити Україну у головне джерело сільськогосподарської продукції і робочої сили для своєї військової машини.

На Україні головна увага окупаціоного економічного апарату приділялась експлуатації сільського господарства. На місті головною фігурою був

ландвиртшафтсфюрер   (сільськогосподарський   керівник)   чи   по   місцевому

'пан'.

Урожай у 1941р. був добрий. Окупанти оголосили його власністю 'великогерманского рейха' і тому увесь врожай з колгоспних полів вони миттєво конфіскували.

Німці змусили збирати врожай селян, призначивши старосту відповідальним за збір врожаю. Він умовив людей скосити і помолотити жито. Молотили вручну ціпами, а також молотаркою, що залишилися в селі з довоєнного часу. Зсипали зерно в власні мішки і відвозили на залізничну станцію Новоград-ІІ. Дуже немильняни побивались за своїми мішками, бо виготовляли мішки власноруч. В той же час селяни остерігались вкрасти хоч пригорщу зерна, бо німці могли розстріляти за це. Забирая всі продукти, окупанти завбачливо позбавляли місцеве населення засобів для існування.

Після збору врожаю у полі залишились окремі колоски. Діти частенько бігали їх збирати. Якось Капустюк Настя і Туровець Валя побачив за цією роботою заступник старости Гапон. Забравши торбинки з колосками, він вигнав їх нагайкою з поля. Дорогою в сусіднє село Гапон викинув торбинки із збиранами колосками. Потім їх знайшов хтось із дорослих немильнянців і принесли дівчатам.

Сільську школу окупаційна влада спочатку закрила, але у 1942 році відкрили.

Жили немильняни за рахунок присадибних ділянок, утримували корів і чог й виживали. Та ще до цього кожен мав і колгоспну корівку, яку не змогли відправити на схід. Поліцаї, як місцеві, так і з навколишніх сіл, ходили селом, забираючи продукти харчування, теплий одяг, худобу. Зокрема, часто в село навідувалися поліцаї з сусіднього села Тальки. Німці рідко приїзджали в село.

При відступі радянські війська не знищили дзоти, які знаходились поблизу села (після війни їх підірвали і скелети дзотів знаходяться серед лісу). Там багато залишилось артилерійських снарядів і патронів. Хлопчики бігали до дзотів і гралися. Але після того як сталося декілька нещасних випадків - діти та і дорослі підривалися на них - селянам було заборонено ходити на Хребчу.

Щоб найефективніше експлуатувати село загарбованої України, німцями було відновлено колективне господарство, цього разу під їх контролем, де і змусили працювати селян, не оплачуючи їхньої праці. Землі Немильні були віднесені до Слободівського куща. В Слобідці (нині Лебедівка) проживав ландвиртшафтсфюрер   (сільськогосподарський   керівник) , який був відповідальний за декілька сіл і, в основному, він давав розпорядження по сільському господарству старості.

На тимчасово окупованій території фашисти ввели свій 'новий порядок'. Головною його рисою був кривавий терор. Жорстокий злочин був здійснений німцями по відношенню до єврейського народу.

В кінці серпні 1941 р. серед білого дня в урочище Хрепча, що неподалік Немильні,  німці з навколишніх сіл привезли на двох машинах євреїв. Машини були повні. Людей поспихувавши з машин, узяли в кільце. Гавкіт собак,плач і крик людей лунав далеко довкруг. Примусили євреїв звільнити галявину від кущів та вирити яму. Люди все зрозуміли, почали плакати, прощаючись один з одним, обнімалися, цілуватися. Важко було відібрати дітей від батьків. Гітлеровці при допомозі прикладів змогли вишикувати людей у дві шеренги, а тоді відкрили вогонь з кулеметів. Потім дострілили тих, хто ще був живий, вбитих позакидали гіллям і поїхали.

Вночі цього ж дня до хати Зиновія Туровця постукався хлопчина, який зміг вижити в цьому побоїщі. Він назвався Йосипом, розповів про розстріл євреїв німцями. Туровець з дружиною перевязали йому рани, обмили і заховали на горищі в схованці, яка знаходилась в комині. Наступного дня місцеві поліцаї стали присікуватися до родини Туровців, запідозривши що вони заховали єврея. Зробили обшук, але нікого не знайшли. Господар спробував задобрити їх «могоричем». Поліцаї добре випили горілки і подалися собі геть. Хлопчина ховався декілька днів, а потім пішов кудись до своїх родичів. В дорогу його зібрали дорослі, дали в торбину харчів, перехрестили і він щез у темряві ночі. Більше про нього нічого не відомо, як не вдалося дізнатися і прізвища того нещасного.

До села заходили радянські військовополонені, яким вдалося втекти з німецьких таборів. Люди переховували їх, не сповіщаючи сусідів та родичів. Всі боялися: боялися сказати щось зайве, боялися виставляти хліб на столі, боялися виходити вечорами, боялися поділитися тим що наболіло. Доходило до того, що худобу різали потай, навіть відомі приклади, коли різали поросят у погребі. Особливо боялися місцевих поліцаїв. Вони частенько обходили будинки, робили обшуки, шукаючи чим поживитись. Знаючи їх пристрасть до горілки, селяни частенько напоювали німецьких прихвостнів, аби уникнути грабунку і прискіпувань.

У Новограді-Волинському був табір радянських військовополонених, канцелярія якого розташовувалась на території школи нинішньої №2. Там вони знаходились без даху над головою, вмирали від холоду, голоду та хвороб. Німці не хотіли їх годувати, та й не було чим, тому наказали старостам сіл району, аби жителі сіл носили їм продукти харчування. І жінки села пішки, за тридцять кілометрів несли полоненим радянським солдатам коржи, картоплю, хліб. Дівчині Устині Ґудзь вдалося вивільнити з Новоград-Волинського концтабору Миколу Рашина, росіянина, родом з-під Курська. Війну він почав на кордоні, був поранений, потрапив у полон. Лікував свої рани селі, а в травні 1942 року попав до списку невільників, яких відправляли до Німеччини. Утік з поїзда, попав до партизан. У з'єднані С. Ф. Маликова став одним з найкращих розвідників. Після війни повернувся до Немильні і одружився зі своєю рятівницею.

Під час війни люди жили дуже скрутно. Харчувалися тим, що вирощували на присадибних ділянках. Бракувало сірників, солі, мила. Жінки ходили пішки в Новоград-Волинський, де міняли у німців яйця чи курей на сіль. Не було гасу, тому світили в хаті лучиною; лучину встромлювали у стіну, на долівці під якою стояла посудина з водою, куди падав жар. Викорчовували

соснові пеньки, розрубували на дрібні скалки, і більш смолянисті слугували за освітлення.

Мололи зерно вручну, на жорнах, як це було вдавнину. Жорни робили з каменю самі: складали їх з двох кам'яних кружал, насаджени на металевий стержень. У верхньому камені-кружарі посередині була воронка, куди сипали зерно і подрібнювали його, крутячи за ручку верхній камінь. У кого не було жорен в господарстві, мусив іти до сусіда. Навесні обривали березові бруньки, сушили, перемелювали на жорнах і додавали до борошна.

Ходили в ліс, збирали гілля і вивозили на санках чи виносили у в'язках на плечах. Цим займалися діти, бо дорослі боялися ходити в ліс, щоб їх не запідозрили в зв'язках з партизанами. Якщо дров було багато чи стволи дерев були завалеки та ще десь з краю ліса, то їх вивозили запрягаючи корів. Також копали торф лопатами на місці старих торфорозробок, несли додому і там сушили на печах.

В селі було багато молоді. Вона збиралась в будівлі клуба, хлопці грали на балалайці чи мандоліні, інші співали, танцювали, дарма що війна. Приходила молодь сусідніх сел. - Млинів, Рогачова, Кам'яного Броду, Острожка. Ці збори частенько розгоняли Дмитренко чи Шелест, за що їх декілька разів хлопці підлювали і робили 'темну'.

Староста, Дмитренко та Шелест любили ходити вечорами по селі. Тільки побачить світло у вікні хати, зразу ж направлюються туди. Халан Петро Григорович зарізав барана то Туровець заставив поділитись, взявши собі половину туші.

Навесні 1942 р.німці приїхали в село, щоб обговорити зі старостою план весняних робіт. Був назначений бригадир, який відповідав за все. Староста приходив і каза: 'Оце поле зорать, засіяти до такого дня'. Ніхто з сільчан не сперичався, всі мовчки йшли на роботи. Сонце сходить - люди вже на полі, сонце заходить - люди ще на полі. Орали, колгоспними конями Халан Микола Тарасович, Халан Павло Григорович, Туровець Микита Лавренович, Літвінець Юхим Гордійович, Шевчук Никон, Солощук Флор, Туровець Зиновій Никонович, їм було всім за п'ядесять. Жінки вручну копали землю, яку коні не могли зорати. В колгоспних коморах зберігалось зерно попереднього врожаю, його і видав староста на сівьбу. Сіяли вручну. За роботою немильняньців спостерігали і підганяючи люд поліцаї.

Селяни заготовляли сіно. Жінки і чоловіки косили, сушили, скиртували, а потім його забирав ворог. На колгоспних полях садили картоплю, ячмінь, жито, овес, горох.

Чоловіки з жінками збирали врожай: жито, ячмінь. Жали вручну - косами чи серпами. Частину врожаю - по 1-2 копи роздавали по дворах, де були чоловіки і му сіли його вручну молотити, провіювати. Другу частину молотили на молотарці, яка зберіглась з колгоспних часів. Врожай 42-го року відвезли на залізничну станцію Новоград-Волинський-ІІ.

На своїх присадибних ділянках немильнянці сіяли льон чи коноплі. Літом збирали, мочили у воді, на битиху били, потім микали. Ткали полотно на ткацьком верстаті. Сидять жінки цілий вечір і прядуть нитки. Коли одяг був пошитий, то його фарбували.

Взуттям слугували постоли. У травні необхідно було надерти лико і хтось з дорослих плели взуття. Робили постоли також з лози, але вони слугували не надовго. Рвали волосінь, обмотували ноги для тепла, зверху онучі і постоли. Літом ходили босоніж.

Держали овечки. Коли їх забивали, то шкури вичиняли і віддавали, щоб з них пошили кожуха. З місцевого населення ніхто не мів шити кожухи, то віддавали шкури в сусідні села.

До числа головних економічних ресурсів, які гітлеровці намагались поставити на службу своєї військової машини, відносилось багатоміліоне наслення України. Українці повинні були слугувати як виключно крупний резервуар рабської робочої сили. Особливою важливою для завойовників формою експлутацієй закрепичаних радянських людей, яких лишили всіх людських прав, було використання їх труда в самій Німеччині. Вивезенню радянських людей в рейх гітлеровці надавали особливого значення - це надавало можливість звільнити для фронту і кинути в пекло війни нові сотні тисяч німецьких робітників і послабити опір радянських людей.

Спочатку німці намагались зробити спробу організовати добровільний виїзд. Але бажаючих добровільно їхати в Німеччину було мало. В селі була всього одна така людина - Ґудзь Онопрій Павлович, який за радянської влади був секретарем сільської ради і тому поліцаї постійно до нього присікались. Щоб зберігти своє життя і сім'ю, він і виїхав до Німеччини начебто за власною волею.

З села також забирали людей на каторжні роботи до Німеччини. Таких наборів було декілька.

На дверях кожної хати села німецька окупаційна адміністрація вивішувала список, в якому позначалось кількість проживаючих в хаті і рік народження всіх членів сім'ї. Кожного разу перед відправкою місцеві поліцаї обходили село і оголували кому їхати і які речі брати з собою. У хатах стояв плач, починались збори. Хто мав гроші, міг відкупитись від поліцаїв. Хто не мав за що відкупитись, тей переховувся в схованках чи втікав з села на деякий час. Якщо когось не було дому то поліцаї обов'язково робили обшук обійстя.

Перший примусовий набір до Німеччини проводився 17 травня 1942 року. Перед цим сільський поліцай Дмитренко обійшов молодь, яку внесли до списків на роботи в Німеччину, і наказав збиратися в дорогу. До першого набору потрапили:

1.  Музика Оксана Борисівна (1. 07. 1920) - перебувала у Німеччину по серпень 1945 р., працювала на аваційному заводі
'Юнкере' ЮМО в Дессау, а потім в м. Мульденштейні на аваційному заводі;

2.         Остапчук Ольга - нине проживає в селі;

3.         Шабадей Софія Романівна - не вернулася в село, померла на німецькій
каторзі;

4.        Мельник Килина Кіндратівна

5.        Ґудзь Софія Артемівна

6.        Зіна (Самсонова дружина)

7.        Боровик Оксана

8.        Осипчук

9.        Ґудзь Онопрій Павлович

10.    Шевчук  Оксана  Федосівна  (1923)   -   вивезена  в  травні   1942  р.,
перебувала в Німеччині по квітень 1945 р., працювала на заводі 'Юнкере' м.
Дессау у 104